#громадськемісце Партизани, ОУН, терор окупантів, криваві бої, героїзм простих жителів: Нікополь і район під час Другої світової війни #дніпро #dnipro

“Вдень і вночі сунули по вулицях міста колони відступаючих військ Південного фронту і юрби біженців до дніпровських переправ. В усіх жевріла надія, що Дніпро, як та китайська стіна, зупинить німецькі війська, які наступали”… “Гітлеру ця територія була вкрай необхідна. Але і знекровлений Радянський Союз потребував економічних і природних багатств Нікопольщини… Тому Сталін не шкодував ні ресурсів, ні людей, відбиваючи цю землю у німців… ” Нікополь і район під час Другої світової війни пережили дуже багато горя. Понад 9000 з близько 17000 мобілізованих мешканців не повернулися з фронту. Загинуло й багато цивільних. Тільки в одному Нікополі було внаслідок боїв зруйновано близько 900 будівель. У перші дні після визволення від німецьких загарбників місто нагадувало згарище, усіяне трупами солдат і рештками техніки…

Сьогодні Нікопольщина знову переживає важкі часи. Але все ж таки вона, на щастя, не в окупації. І,  заглядаючи в минуле, розумієш – усі війни закінчуються. Закінчиться обов’язково і ця страшна та жорстока війна…

Нижче – великий і детальний (хоч і дещо скорочений) матеріал нікопольського історика Мирослава Жуковського про те, як Нікополь і район пережили Другу світову війну і окупацію. Тут і архівні фото, зібрані нами з різних джерел. Nikopolnews публікує цей матеріал сьогодні, 8 травня – у День пам’яті та примирення.

Якщо не пошкодуєте часу, дізнаєтесь багато цікавого про ту війну і роль Нікопольщини у перемозі над нацистами…

Нікополь і район під час Другої світової війни

Початок Другої світової війни і Нікополь

Нікопольський край наприкінці 30-х років став одним із промислово розвинутих регіонів Дніпропетровської області. Це було пов’язано із будівництвом Трубного заводу та марганцевих шахт.

На той час Нікополь як адміністративний центр (площею 57,8 кв. км) –виглядав так. Зі сходу місто омивав судноплавний Дніпро, із заходу – річка Лапинка, яка відділяла його від плавнів. З високого правого берега влітку було видно на багато кілометрів зелену ковдру дерев та кущів, плавнів, розрізнених прозоро-синіми дніпровськими протоками та невеликими озерами. У центрі Нікополя на березі знаходилась пристань для пароплавів, що ходили до Запоріжжя, Херсона, Кам’янки-Дніпровської та інших населених пунктів Придніпров’я. Крім центральних вулиць старої частини міста, які складали архітектурний ансамбль, що виник у кінці XIX – на початку XX ст., його передмістя – Лапинка, Новопавлівка, Сулицьке, Довгалівка – були представлені одноповерховими будівлями (більше шести тисяч подвір’їв).

На захід від станції Нікополь височіли корпуси збудованого в 1932- 1935 рр. Трубного заводу.

Також у місті працювали завод ім. Леніна та ще 22 підприємства різного профілю. На 01 лютого 1941 р. в Нікополі проживало 70 тис. осіб. Освітню сферу було представлено такими закладами: учительський інститут, 23 школи, ремісниче училище, школа ФЗН та технікум агролісомеліорації.

Медичне обслуговування надавали 2 лікарні, 3 поліклініки та 4 аптеки.

На території Чкаловського району, загальною площею 1582,5 кв. км, знаходилося 74 населених пункти (у тому числі 61 колгосп, 3 радгоспи, 48 шкіл, 2 лікарні); кількість мешканців становила 38250 осіб.

Незважаючи на те, що район був сільськогосподарським, головним його багатством, крім хліба, був марганець. 19 шахт тресту «Нікополь-Марганець» видобули в 1940 р. 2 млн. 200 тис. т марганцевої руди, що складало 40% загальносоюзного виробництва.

На базі рудника ім. С.Орджонікідзе були збудовані шахтарські селища Орджонікідзе та ім. Калініна. У східній частині Чкаловського району на базі трьох рудників і селищ Городище, Закамʼянка, Новоселівка, Миколаївка та інших, у яких проживало 20 тис. осіб, у жовтні 1938 р. було утворено місто обласного підпорядкування – Марганець, який став центром марганцевої промисловості України. У місті велось інтенсивне будівництво, діяли 6 медичних закладів, 9 шкіл та школа ФЗН.

Передвоєнні часи можна охарактеризувати як період панування сталінської диктатури, терор якої не минув і Нікопольщини. Бадьорі офіційні заяви і заклики комуністичної пропаганди намагались заглушити народну пам’ять про насильницьку колективізацію 1929-1932 рр., страшний голодомор 1932-1933 рр., масові репресії органів НКВС 1937-1938 рр., під час яких загинули тисячі нікопольців. Населення виховувалось у готовності виконати будь-який наказ вождя Комуністичної партії Сталіна, винести тягар будь-яких випробувань, що можуть випасти на його долю, особливо на початку Другої світової війни.

У середині 1930-х рр. у Нікополі було побудовано військове містечко, у якому розташовувався 123-й Нікопольський територіальний стрілецький полк. Щорічно в його літніх таборах сотні мобілізованих нікопольців проходили військові навчання. Одночасно з містечком було побудовано на березі Дніпра потужну базу паливно-мастильних матеріалів.

У Нікополі з метою патріотичного виховання молоді було створено такі воєнізовані та спортивні організації – аероклуб, школа снайперів, автобронеклуб, військово-морські курси та радіотехнічна школа ТСОАВІАХІМ.

Особливої популярності серед підростаючого покоління набув створений улітку 1936 р. аероклуб, організаторами якого були секретар Нікопольського МК ЛКСМУ І.Барсуков та випускник Центрального аероклубу СРСР П.Дюмін. Делегація нікопольців побувала в Москві, де зустрілася з С.Орджонікідзе – народним комісаром важкого машинобудування, який допоміг отримати літаки, планери, автомашини, бензин тощо.

Аероклуб, де відбувалися теоретичні заняття для майбутніх пілотів і мотористів розташовувався у старій частині міста (на сьогодні це будинок по вул. Микитинській, 42), а на околиці Нікополя будувались ангари та аеродром.

18 серпня 1936 р. відбувся перший політ на літаку з нового аеродрому. Протягом п’яти років діяльності аероклуб випустив кілька сотень юнаків, більшість з яких продовжила навчання у військових льотних училищах.

Початок Другої світової війни

01-го вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. У відповідь на це уряди Франції та Англії оголосили війну німецькому третьому рейху.

07-го вересня 1939 р. відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКП(б), Уряду СРСР та наказу Наркомату оборони СРСР на базі 123-го Нікопольського територіального стрілецького полку було розпочато формування частин 176-ї стрілецької дивізії, до складу якої було мобілізовано і багато нікопольців.

У вересні 1939 р. (приблизно в 20-х числах) у західному напрямку із Нікополя вирушили один за одним 40 військових ешелонів із військовослужбовцями, бойовою технікою та озброєнням. Після прибуття на захід  України, війська взяли участь у бойових діях проти Польщі.

01-го вересня 1939 року на позачерговій 4-й сесії Верховної Ради СРСР І-го скликання, у роботі якої брав участь депутат від м. Нікополя Барсуков О.Х., було ухвалено новий закон СРСР про загальний військовий обов’язок. Відповідно до нього Нікопольський об’єднаний військовий комісаріат розгорнув широкомасштабні організаційно-мобілізаційні заходи щодо військового обліку громадян та їх призову у Збройні Сили СРСР.

Частина нікопольців, зокрема група молодих нікопольчанок – випускників відділення військових медсестер в Нікопольської медичної школи, брали участь у радянсько-фінляндській війні взимку 1939-1940 рр.

Після виходу частин 176-ої стрілецької дивізії у «польський» похід казарми Нікопольського військового містечка недовго залишалися порожніми. Дислокований навесні 1940 р. в Нікополі 31-й стрілецький полк 25-ї Чапаєвської стрілецької дивізії було поповнено нікопольцями під приводом проведення навчальних зборів. У середини червня 1940 р. його було направлено проти Румунії. Він діяв у складі Південного фронту Червоної Армії, заздалегідь створеного за таємним рішенням вищого керівництва Компартії та СРСР, і, внаслідок дій якого, Бесарабію та Північну Буковину було приєднано до складу Радянського Союзу.

Восени 1939 р. підприємства Нікополя отримали завдання Уряду СРСР розпочати випуск військової продукції. У стислі строки дирекція Нікопольського заводу будівельних машин ім. В.І.Леніна організувала та розгорнула виробництво артилерійських боєприпасів, на що було виділено більше одного мільйона карбованців. У зв’язку з цим було збудовано новий корпус механічного цеху №2, додаткову площу ливарного цеху тощо. Перші партії 76-мм снарядів уже було отримано наприкінці 1939 року!

У 1940 р. Нікопольський Південнотрубний завод випустив 86 000 т труб, більшу частину яких було направлено на авіаційні, танкові, кораблебудівні заводи, оскільки Червоній армії, чисельність якої збільшилася з 2,9 млн. осіб (у вересні 1939 р.) до 4,2 млн. осіб (у січні 1941 р.), потрібно було багато бойової техніки та озброєння.

У червні 1940 р. відповідно до постанови ЦК ВКП(б) і Ради народних комісарів СРСР, указів Президії Верховної Ради СРСР на підприємствах і організаціях було введено режим суворої дисципліни і кримінальну відповідальність за її порушення, а також перехід на семиденний робочий тиждень і заборону переходу робітників і службовців за власним бажанням на інше місце роботи.

У зв’язку з тим, що частину чоловіків було мобілізовано до Збройних сил СРСР, поширюється практика залучення на їхні робочі місця жінок. Так на заводі будмашин ім. В.І.Леніна в 1940 р. кількість жіночого персоналу становила 40% від загальної кількості робітників та службовців.

Восени 1939 р. відбулися вибори до Нікопольської міської ради депутатів трудящих, у результаті яких було обрано 230 осіб, а головою Нікопольського міськвиконкому став депутат Верховної Ради СРСР О.Х. Барсуков.

У середині жовтня 1939 р. новим начальником Нікопольського міськвідділу НКВС УРСР по Дніпропетровській області було призначено старшого лейтенанта державної безпеки Зварковського О.М. У тому ж році його безпосереднього керівника – начальника обласного управління НКВС УРСР старшого майора держбезпеки М.А. Коркіна, якого в 1938 р. було обрано депутатом Верховної Ради УРСР від Нікопольського виборчого округу – було арештовано і розстріляно за порушення соціалістичної законності.

На початку 1941 р. першим секретарем Нікопольського міськкому КП(б)У став Дідик С.І., який згодом брав участь у роботі ХVІІІ Всесоюзної партконференції в лютому 1941 р.

Навесні 1941 р. в Нікополі почали формуватися два полки 206-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника Горшкова С.І. Також у місті розташовувався штаб 66-ої винищувальної авіадивізії та його 355-а авіабаза. Почав формуватися 297-й авіаполк винищувачів далекої дії.

Вже до 01 травня 1941 р. в Нікополі було 2918 військовослужбовців Червоної Армії.

10-го червня 1941 р. за таємним наказом Генштабу Червоної Армії частини 206-ї стрілецької дивізії вийшли з міста у літній військовий табір, що знаходився за залізничною станцією, і почали приймати резервістів на «Великі навчальні збори 1941 р.». Перед командуванням дивізії було поставлено завдання – довести чисельність особового складу з’єднання відповідно до штату військового часу. Нікопольці в боротьбі з нацистською Німеччиною

Напад Німеччини на Радянський Союз

Вранці 22 червня 1941 р. про напад Німеччини на Радянський Союз повідомили з Дніпропетровська керівникам Нікопольського міського комітета КП(б)У, міськвиконкома, органам НКВС і НКДБ та командуванню Нікопольського гарнізону.

О 12-й годині по радіо виступив заступник голови РНК СРСР В.Молотов, промову якого нікопольці, як і всі громадяни СРСР, вислухали мовчки. На мітингу, що відбувся в соцмісті 22 червня 1941 р., було ухвалено резолюцію, у якій, зокрема, зазначалося:

«Заслушав сообщения по радио товарища Молотова о разбойничьем нападении фашистов на нашу священную землю, мы, жители Соц.города, граждане и гражданки Советского Союза, единодушно одобряем меры, принятые нашим Советским Правительством против зарвавшихся фашистских правителей Германии. Фашисты просчитались. Они думали застать нас врасплох. Но мы готовы ответить на удар уничтожающим ударом. Наша славная Рабоче-Крестьянская Армия, Военно-морской флот, наша Авиация выполнит приказ правительства. Со своей стороны, мы обязуемся еще энергичнее и упорнее работать на производстве, на любом участке нашего хозяйства, чтобы полностью обеспечить потребности обороны нашей социалистической Родины. Теснее сплотимся вокруг Коммунистической партии и ее вождя и учителя товарища Сталина!»

Нікопольський військкомат почав відкрито проводити мобілізаційні заходи. У перші дні війни до лав Червоної Армії було призвано чотири тисячі нікопольців 1905-1918 рр. народження. Полки 206-ї стрілецької дивізії, які перебували в літніх військових таборах м. Нікополя, 23 червня 1941 р. вирушили із залізничної станції на фронт.

Уже 04 липня 1941 р. перші підрозділи вели важкі бої з німцями в Шепетівці та Новоград-Волинському. 12 липня 1941 р. 206-та стрілецька дивізія увійшла до складу Київського укріпрайону і зайняла позиції у Святошині. Під час оборони Києва дивізія розгромила 530-й німецький піхотний полк та, відбивши атаки противника, перейшла в контрнаступ і зайняла кілька населених пунктів. Бійці та командири 206-ї стрілецької дивізії утримували їх до 18 вересня 1941 р. Завдяки цьому, гітлерівцям так і не вдалося увірватися в Київ. Згідно з наказом командування дивізія прикривала відступ та переправу через Дніпро з’єднань та частин Червоної Армії.

Підірвавши дніпровські мости, вона однією з останніх залишила Київ. Відтак бійці та командири 206-ї стрілецької дивізії потрапили в оточення поблизу Борисполя та Іванкова, у результаті чого більшість особового складу дивізії загинула або потрапила в німецький полон. Лише невелика група військовослужбовців на чолі з пораненим командиром дивізії полковником Горшковим С.І., пройшовши сотні кілометрів тилами противника, вийшла з оточення. У 1982 р. ветерани дивізії засвідчили, що в липні-вересні 1941р. 206-а стрілецька дивізія втратила вбитими, пораненими, померлими від ран і зниклими безвісти близько 18000 бійців та командирів.

У грудні 1941 р. Верховне Головнокомандування віддало наказ відновити 206-у стрілецьку дивізію. Дивізія ІІ-го формування в липні 1942 р. вирушила на фронт і взяла участь у боях під м. Воронежем, з боями пройшла сотні кілометрів по території Воронезької, Курської, Білгородської, Сумської областей, форсувала р. Дніпро і вела кровопролитні бої на Букринському плацдармі, під Корсунь-Шевченківським, на Уманщині, у Могильов Подільському. Також 206-а стрілецька дивізія брала участь у боях на території Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Австрії, була удостоєна почесного найменування «Корсунська» і нагороджена орденами Бойового Червоного Прапора, Суворова, Кутузова і Богдана Хмельницького.

На сьогодні важко встановити кількість нікопольців, які влітку 1941 р. пішли на фронт. Воєнне лихоліття знищило багато архівів Нікопольського військкомату і військово-облікового столу Нікопольського відділу НКВС.

Орієнтовна кількість мобілізованих досягала не менше 9-10 тисяч військовозобов’язаних мешканців Нікополя, Марганця, Чкаловського району.

У липні 1941 р. згідно з наказом Генштабу Червоної Армії в місті формувалась 253-я стрілецька дивізія. У Нікополі, який ще був у тилу, було проведено і трудову мобілізацію. Нікопольські металурги та шахтарі виконували понаднормові завдання, багато мешканців у складі будівельних загонів брали участь у будівництві оборонних рубежів. У Нікополі, Марганці, великих селах Чкаловського району було створено винищувальні батальйони НКВС для охорони порядку та боротьби з ворожим десантом.

У липні 1941 р. німецькі війська все далі просувалися вглиб України.

Під загрозою їхнього вторгнення опинилась Дніпропетровська область.

У кінці липня 1941 р. керівництво Нікопольського міськкому КП(б)У на чолі з Дідиком С.І. та працівниками держбезпеки міськвідділу НКВС на чолі із старшим лейтенантом Зварковським О.М. проводили таємну роботу з організації партійного підпілля та партизанського руху на Нікопольщині. У стислі строки в Дніпровських плавнях на захід від Нікополя було організовано базу партизанського загону. Загін формували з числа партійнорадянського активу і бійців винищувального батальйону. Органи НКВС забезпечили загін зброєю та боєприпасами. Командиром партизанського загону було призначено Рижикова Ф.Т., комісаром – Різниченко А.Г.

Пізніше до Нікополя прибули дві групи харківських партизанів на чолі з Єрмаковим В. та Меркур’євим М. Додатково сформували ще один партизанський загін, який очолили Куцевол П.М. та Ступак В.Г. Чкаловський райком КП(б)У та Чкаловський райвідділ НКВС на базі винищувального батальйону також підготували партизанський загін.

Одночасно Марганецький міськком КП(б)У для партизанської діяльності залишив групу у складі 59 осіб на чолі з партійними працівниками Клочко Н.К., Гількевич А.Г., Заскалько М.Т. Було сформовано загін на чолі з Клочко Н.К. та Бережним Г.О. Загальна кількість партизан Нікопольщини досягла близько 160 осіб.

Бойові дії на території краю

Фронт нестримно просувався до Нікополя. У місті з’явилися біженці, розташовувались фронтові госпіталі. Один із них було створено на базі 1-ї міської лікарні. Нікополь прикривали ескадрильї 66-ї авіадивізії, яка діяла на правобережжі Дніпропетровської та Запорізької областей. У її лавах бився з пілотами люфтваффе майбутній льотчик-легенда Олексій Мересьєв, що здійснив не один бойовий виліт над Дніпром.

Об’єктом постійних повітряних атак ворога була залізниця, по якій рухались військові ешелони з поповненням для фронту та бойовою технікою.

07 серпня 1941 р. німецькі штурмовики нанесли свій удар по ешелонах Одеського артилерійського училища на захід від ст. Марганець, внаслідок чого загинуло і було поранено не один десяток командирів і курсантів.

За наказом Державного Комітету Оборони СРСР від 05 серпня 1941 р. металурги Південнотрубного заводу демонтували прокатне устаткування, вивезли його в Першоуральськ Свердловської області, а колектив заводу будівельних машин ім.Леніна – в селище Біла Холуниця Кіровської області.

Багато робітників і службовців виїхали в евакуацію зі своїми сім’ями, для яких уральська земля стала другою домівкою та трудовим фронтом протягом довгих трьох воєнних років.

15 серпня 1941 р. німецький бомбардувальник скинув кілька авіабомб на стару частину Нікополя, при цьому загинули понад дві сотні нікопольців, які розбирали товари, що ще залишилися в магазинах. В останні дні радянської влади в Нікополі в місті пройшла мобілізація молоді в Червону Армію та членів партії в комуністичний батальйон. Цей підрозділ на чолі із секретарем Нікопольського міськкому КП(б)У Барановим М.В. увійшов до складу 253-ої стрілецької дивізії та був направлений під м. Кривий Ріг. 15 серпня 1941 р. біля станції Глієватка дивізія потрапила під удар німецьких танків і була розгромлена. У бою Баранов М.В. був важко поранений, а потім вивезений у тил.

Рано-вранці 17 серпня 1941 р. частини 9-ї німецької танкової дивізії розпочали наступ від Кривого Рогу вздовж залізниці на схід. Вони захопили міста Апостолове, Нікополь та Марганець, залізничну станцію Чортомлик, шахтарське селище Орджонікідзе та села Чкаловського району.

Цей день, закарбований в архівних документах та спогадах учасників тих подій, став своєрідним рубежем в історії Нікопольщини.

Того серпневого ранку начальник генштабу сухопутних військ вермахту генерал-полковник Ф.Гальдер, аналізуючи ситуацію на півдні України, зробив запис у своєму щоденнику:

«…Танкова група під командуванням Е. фон Клейста почала наступ з метою знищення військ противника в згині Дніпра».

Під селом Шолохове, біля моста через р. Солону, до полудня точився нерівний бій п’яти червоноармійців з німецькими мотоциклістами. Прикриваючи відхід свого підрозділу, вони стримували противника до тих пір, поки не загинули.

У той час, коли під Шолохове йшов бій, бійці винищувального батальйону рудника ім. С.Орджонікідзе під командуванням Новицького Ю.Н. виконували наказ керівництва району – знищували шахти. Вогонь охопив шахти № 2, 3, 5, 6, 16 і не добудовану № 7. Загін відступив у Нікополь, а потім – на лівий берег Дніпра, де почав готуватись до партизанських дій.

У районі с. Новомиколаївка Чкаловського району о 14.00 німецькі війська почали атаку позицій 134-го запасного стрілецького полку, який формувався в Нікополі на початку серпня 1941 р.

За короткий час полк опинився в оточенні. Багатьох червоноармійців і командирів чекала гірка доля військовополонених, а полеглих – братська могила безіменних.

Недалеко від повороту до с. Капулівка на шосе Нікополь-Кривий Ріг три озброєних бійця місцевої партизанської групи – Саламаха І., Щуренко Г., Федоренко Ю. – влаштували засідку. Коли на шосе з’явився мотоцикл з двома німецькими розвідниками, партизани кинули в них гранату й обстріляли.

Забравши зброю вбитих німців, трійка капулян під вогнем нової групи німецьких розвідників зникла в полі.

На той час біля с. Олексіївка розгорнувся бій сотні червоноармійців з десятком німецьких танків. Противник вогнем танкових гармат підбив радянські бронемашини і, завдяки своїм розвідникам, захопив залізничний та шосейний мости через р. Чортомлик. Підтягнувши мотопіхоту, німецька броньована колона рушила на Нікополь.

Напередодні 17 серпня 1941 р. вдень і вночі сунули по вулицях міста колони відступаючих військ Південного фронту і юрби біженців до дніпровських переправ. В усіх жевріла надія, що Дніпро, як та китайська стіна, зупинить німецькі війська, які наступали

17 серпня 1941 р. німецька авіація знову бомбила місто і залізничну станцію, після чого станцію було атаковано і захоплено кількома німецькими танками з піхотою.

У центрі міста ще знаходились групи мобілізованих біля військкомату та група особливого призначення під командуванням працівника НКВС Дрища Ф.П.. О сімнадцятій годині німецька розвідка ввірвалася по вул. Антипова в стару частину міста і розсіяла групу мобілізованих на вул. К.Маркса. Тих, хто вцілів, вивів до переправи взводний командир Нікопольського винищувального батальйону сержант Кобець П.Т.

Почувши стрілянину біля військкомату, група особливого призначення НКВС на чолі з Дрищем Ф.П. на двох машинах поїхала до держмлина №9 і складів із зерном, щоб їх знищити. Через кілька хвилин млин і сховища із зерном було підпалено, а через деякий час чорне жирне полум’я охопило і Нікопольську нафтобазу. Німецькі танки і бронемашини виїхали на берег Дніпра і почали обстрілювати переправу через Дніпро. Переслідуючи підрозділи Червоної Армії, інші групи німецьких танків ввечері вриваються в Марганець.

Початок окупації

Так на 57-й день війни Нікопольщина опинилась під німецькою окупацією, про що керівництво країни так і не повідомило у зверненнях  Радінформбюро населенню Радянського Союзу.

Наступного дня, коли німецькі танки і мотопіхота увірвалися до правобережного Запоріжжя, група спецпризначення НКВС підірвала частину греблі Дніпрогесу. Водна стихія ринула вниз по Дніпру, затоплюючи плавні, а разом з ними і переправи, по яких тисячі біженців і військовослужбовців відступали на лівий берег Дніпра.

19-21 серпня 1941 р. тільки на Нікопольських переправах зникло безвісти до 100 радянських солдат 25-го дорожньо-експлуатаційного полку 18-ої армії.

Ще протягом місяця Нікопольщина була на лінії фронту. Між німецькими та радянськими військами часто спалахували артилерійські дуелі.

4-5 вересня 1941 р. на правий берег висадився десант червоноармійців 30-ї кавалерійської дивізії для розвідки боєм сил противника. Десант здійснив напад на штаб німецьких та угорських військ і розгромив його. У бою загинуло 11 радянських солдат на чолі з капітаном О. Хатамовим.

Підпільний та партизанський рух на Нікопольщині

У цей період активно почали діяти партизани Нікопольщини. 29 серпня 1941 р. на дорозі між селом Капулівка та Покровське було обстріляно і підірвано німецьку штабну машину. У вбитого офіцера зв’язку партизани вилучили секретну карту з планом наступу німців у смузі Південного фронту, яку було негайно передано в штаб радянських військ.

Партизанським загоном Рижикова було здійснено напад на групу офіцерів біля Дніпра, внаслідок чого п’ять німецьких офіцерів було вбито.

08 вересня 1941 р. біля с. Сулицького було обстріляно німецьку машину, при цьому вбито двох німецьких офіцерів і одного поранено.

У районі с. Червоногригорівка та м. Марганець загін нікопольських партизанів на чолі з Куцеволом П.Н. та марганецький загін під керівництвом

Клочко М.К. знищили близько 30 ворожих солдатів і офіцерів, захопили 1 катер, який передали радянському командуванню.

У середині вересня 1941 р. для підсилення партизанських загонів у Дніпровських плавнях Військовою Радою Південного фронту було направлено до них загін спеціального призначення №1080, який нараховував 311 бійців і був добре озброєний і споряджений для розвідувально-диверсійної діяльності. Командиром загону було призначено батальйонного комісара Захарова М.П.. Для координації дій загонів було створено раду партизанських командирів на чолі з Рижиковим Ф.Т. Це було перше велике партизанське з’єднання на півдні України восени 1941 р.

Однак у ці дні становище на Південному фронті різко погіршилось внаслідок прориву німецьких військ через Дніпро біля м. Каховка у Північну Таврію. Радянські війська, а з ними і частина партизанських сил, змушені були відійти на схід. Загони партизанів – №1080, Апостоловський, Лепетиський, Нікопольсько-Харківський, Криворізький, що залишилися у плавнях, нараховували близько 500 партизанів. Вони організували кругову оборону і замінували підходи до своїх позицій.

Для боротьби з партизанами німецьке командування створило спеціальну групу військ під командуванням генерала фон Рока. Перша спроба противника проникнути 19 вересня 1941 р. в розташування партизанської бази закінчилася невдачею та великими втратами.

09 жовтня 1941 р. партизани відбили атаки штурмових груп 1-ї мотобригади СС, які втратили 60 солдатів і офіцерів убитими та пораненими. Через тиждень після цього бою німецькому командуванню вдалося оточити район розташування партизанської бази двома полками 444-ї охоронної дивізії і завдяки підтримки артилерії розпочати 18 жовтня 1941 р. вирішальний наступ. Протягом тижня йшли запеклі бої партизанів з переважаючими силами противника. Понад 200 партизанів, у тому числі й Захаров М.П., загинули в боях, решту було захоплено в полон і розстріляно.

Серед них нікопольці Рижиков Ф.Т., Різниченко А.Г., Шабалін А.І., Костіков І.М., Багно О.Г. та інші. Врятуватися вдалося одиницям.

Командування Південного фронту реорганізувало в листопаді 1941 р. загін Клочко М.К., який знаходився на території Ворошиловградської області.

05 грудня 1941 р. загін у складі 39 осіб під командуванням Клочко М.К. вирушив у тил німців із завданням розгорнути партизанські дії в Дніпровських плавнях. Цей рейд завершився трагічно. Вже на підході до Дніпра 28 грудня 1941 р. загін було викрито. Клочко М.К. під час перестрілки з поліцією отримав поранення і застрелився. Наступного дня в бою з поліцією партизани також понесли втрати. Відірвавшись від поліцейських, вони проникли в м. Марганець, проте більшість із них було викрито агентами гестапо, арештовано і розстріляно.

Терор проти мешканців Нікопольщини

Восени 1941 р. починається перша масова хвиля терору німецьких окупантів проти мешканців краю. На початку жовтня 1941 р. до Нікополя прибули підрозділи 1-ї моторизованої бригади СС «Герман», першими жертвами яких стали представники партійно-радянського активу і громадяни єврейської національності, які не встигли евакуюватися. Їх розстріляли на виїзді з м. Нікополь у протитанковому рові, який було викопано влітку 1941 р. для прикриття з’єднання Дніпропетровського шосе та залізниці.

На території м. Нікополя, м. Марганця і шахтарських селищ знаходились табори радянських військовополонених. Німці широко використовували дармову робочу силу на шахтах по видобутку марганцю.

Більшість військовополонених було розстріляно окупантами, загинуло від непосильної праці та недоїдання і знущань.

Також було розгорнуто широкомасштабний терор щодо сільського населення. За даними комісії по розслідуванню злодіянь німецько-фашистських загарбників у Чкаловському районі жертвами нацистських репресій стали 3375 осіб.

Німецька окупаційна адміністрація та її каральні органи намагалися контролювати все населення Нікопольщини і примусити його працювати на користь Німеччини. У листопаді 1941 р. Нікополь було включено до складу генеральної округи Дніпропетровського рейхскомісаріату «Україна». Близько 4 тисяч нікопольців було вивезено в рейх на примусові роботи, десятки тисяч змушені були працювати на шахтах, на невеликих підприємствах, громадських господарствах і платити податки грошима та сільськогосподарськими продуктами.

Підпільний Нікопольський міськком КП(б)У так і не розпочав роботу по організації антифашистського опору. Тому восени 1941 р. в Нікополі серед учнів педагогічної школи виникла таємна патріотична група «Правда», яка налічувала 11 осіб. Очолив групу комсомольців-підпільників М.Хілінський.

Антифашисти розповсюджували листівки із закликами до боротьби з окупантами. У лютому 1942 р. педшколу було закрито. Підпільна група припинила свою діяльність у зв’язку із загрозою вивезення в Німеччину. Весною 1942 р. М. Хілінському вдалося встановити зв’язок з іншою групою молоді, які прагнули боротися з окупантами. Спільними зусиллями було створено підпільну організацію «За радянську Батьківщину», яка нараховувала влітку 1942-го вже кілька десятків учасників та їх помічників.

Активно діяли Хілінський М. – секретар організації, члени комітету – Лома В., Назаренко Л., Рєзніков С., Шпак А., Слєпєнцова В. Підпільники за допомогою примітивного друкарського верстату випускали і поширювали антифашистські листівки, таємно збирали зброю, викрадали в органах окупаційної адміністрації бланки документів та з’ясовували дані про плани її діяльності. Проте відсутність у молодих підпільників досвіду конспіративної роботи призвела до провалу. Колишній командир Червоної Армії Рябих Т. – родич підпільниць сестер Слєпєнцових, дізнавшись про існування організації, доповів про неї в СД, таємним агентом якої він був. 17 грудня 1942 р. багатьох учасників підпілля було заарештовано.

Після допитів і тортур вранці 07 січня 1943 р. їх повезли на розстріл разом з заарештованими підпільниками із с. Знам’янка Запорізької області. Дорогою смертники зробили відчайдушну спробу вирватись на волю. Але втекти змогли тільки троє: нікопольці Л.Назаренко, О.Шведов та П.Орлов (с. Знам’янка). Того ранку загинули підпільники Лига М., Шпак М., Лома В., Рєзніков С., Чирченко І. Пізніше гітлерівці розстріляли Хілінського М., Слєпєнцову А., Слєпєнцову В., Кулика В., Шахтаря П.

Для організації антифашистського опору на території Нікопольсько-Марганцевого басейну в червні 1942 р. в районі с. Шолохово були таємно висаджені з літака зв’язкові ЦК КП(б)У Наумов Ф.Ф. та Гурова Н.І. Їм вдалось закріпитись в с. Червоногригорівка, де Наумов організував підпільну антифашистську групу. Її учасниками були: Колондьонок М.І., Писаревич М.І., Писаревич А.Д., Писаревич Ю.М., Стегнієнко В.Я. Підпільники проводили агітаційну роботу, здійснювали саботаж заходів окупаційної адміністрації, сприяли організації втеч радянських військовополонених, якихпотім направляли в марганецький партизанський загін.

У травні 1942 р. в м. Марганець, де було розгромлено підпільний центр на чолі з Громовим В.Г., таємно через лінію фронту прибув Іванов М.І. Він створив підпільний антифашистський комітет у складі Жегета П.Ф., Охромкова Я.В., Беленцова Ф.Ф., Клиценка Я.І., Осадчого В.П., Шконди Г.А. та інших. Ця організація випускала та таємно розповсюджувала антифашистські листівки з закликами до боротьби проти гітлерівців. Підпільники намагалися зірвати заходи окупаційної адміністрації щодо вивозу населення у Німеччину, допомагали організовувати втечі радянських військовополонених з концтабору. Підпільний комітет здійснював таємні заходи щодо організації партизанського загону.

Весною 1943 р. в м. Нікополі почала діяти антифашистська група «Месник», організатором та керівником якої був Хлястиков Л.Ф. (до війни працював головою відділу фізкультури Нікопольського міськвиконкому). Мобілізований у червні 1941 р., брав участь в обороні Севастополя, потрапив у німецький полон, але згодом втік і повернувся в Нікополь.

Учасниками групи переважно була молодь, яка до війни працювала разом з Хлястиковим у міських спортивних організаціях. Підпільники, які були розбиті на «трійки» та «п’ятірки», розповсюджували антифашистські листівки, таємно збирали зброю, здійснили два теракти проти німецьких солдат та поліцейських. Хлястиков Л.Ф. встановив зв’язок з підпільними групами в с. Кам’янка Запорізької області, на залізничних станціях Нікополя, Марганця, у селах Капулівка і Покровське Чкаловського району, а з вересня 1943 р. – з радянськими десантниками, які висадилися в Покровських плавнях.

У 1943 р. в с. Капулівка діяла група радянських підпільників, до якої входила родина Сови – Сергій Іванович, Василь Сергійович, Фролина Карпівна, Галина Сергіївна, Антоніна Сергіївна. У нелегких умовах окупації діяли підпільники с.Шолохове. Сільський лікар Ф.Ф.Палієнко рятував юнаків і дівчат від вивезення до Німеччини, видавав їм довідки про незадовільний стан здоров’я. Сім’ї Г.Я.Марченка та П.П.Тютюнника переховували і надавали допомогу радянським військовослужбовцям, які втекли з німецького полону.

У квітні 1943 р. активізувала свою діяльність підпільна група під керівництвом А.Я.Кардашова, який працював під час окупації завідувачем перевального пункту пристані м. Нікополя. Це були залишки підпільного комуністичного міськкому, який залишив у серпні 1941 р. Нікопольський міськком КП(б)У, проте його керівництво відмовилось проводити антифашистську роботу. Крім розповсюдження антифашистської агітації, підпільники збирали розвідувальну інформацію про дислокацію та пересування німецьких військ на Нікопольсько-Криворізькому напрямі, яку Кардашов передавав у розвідувальну групу Червоної Армії.

У вересні 1943 р. підпільник Бояринцев П., що працював на станції Нікополь, спрямував у тупик німецький ешелон з технікою та пораненими. Внаслідок аварії головний шлях було надовго закрито. Інші учасники групи Золотухін М.П. та Сапіга О.І. під час нальоту радянської авіації на станцію запалили вогонь на поворотному крузі в депо. Літаки влучно відбомбардували депо, пошкодивши кілька паротягів та поворотний круг.

Враховуючи важливе значення Дніпровських плавнів для діяльності розвідувально-диверсійних груп, радянське командування влітку 1943 р. направило декілька десантних груп у цей регіон, а керівники місцевого підпілля почали створювати партизанські групи та загони.

У серпні 1943 р. Марганецький підпільний комітет створив у плавнях партизанський загін, який поповнювався в основному шахтарями з Марганця та військовополоненими. Очолював його Шконда Г.А.. Загін здійснював напади на німецькі обози і склади зі зброєю та боєприпасами.

У жовтні 1943 р., виконуючи завдання радянської фронтової розвідки, група партизанів на острові Томаківка захопила в полон німецького офіцера і солдата та доставила його у штаб Червоної Армії.

Керівники нікопольських підпільних груп Л.Хлястиков і А.Кардашов змогли встановити зв’язок між собою, а також із підпільниками с.Покровського і с. Капулівки, а через них з десантною групою майора Кравченка В.І. Протягом вересня-жовтня підпільники направили десятки людей на базу партизанського загону, місцем розташування якого були Покровські плавні.

На кінець жовтня 1943 р. загін нараховував близько 300 осіб, об’єднаних у 4 роти. Несподіванкою для партизанів стало те, що з невідомих причин, без жодних пояснень радянські десантники арештували та розстріляли одного з партизанських командирів, Героя Радянського Союзу Ткачова М.Л. та його батька.

28 жовтня 1943 р. партизанські розвідники обстріляли на Дніпрі німецькі баржі, а через кілька днів – дві німецькі автомашини в плавнях і при цьому вбили і поранили декілька гітлерівців. Довідавшись про напади партизанів, німецьке командування направило проти них каральну експедицію. Переодягнувшись у радянську військову форму, агенти таємної польової поліції проникли в плавні і, увійшовши в довіру до командира партизанського загону, захопили його в полон. Після цього розпочався наступ німецьких жандармів і калмицьких ескадронів на партизанську базу. Внаслідок бойових дій значна частина партизанів загинула або потрапила у полон.

Численні арешти підпільників відбулися в Нікополі, Капулівці, Покровському. 01 грудня 1943 р. орган німецької контррозвідки – зондеркоманда донських козаків «Петер», командиром якої був колишній старший лейтенант Червоної Армії Петро Голофаєв, розстріляла на околиці м. Нікополя понад 60 учасників підпільного та партизанського руху – Хлястикова Л.С., Цехановича Д.К., Галушка М.Я., Кириченка П.Д., Литвина В.С., Акимова С.К., Максимова В.С., Викова З.С., Литвинова Д.П., Кардашова А.Я., Хільченка А.С., Воробйова С.С., Шапошникову О.М., Прудникова М.П., Мартишина П.А., Пряхіну Р.М., Костенка Ю.В., Гладких С.С., Вовк М.П., Тесленка В.К., Литвиненка М.І., Антипенка М.П., Бояринцева Л.П., Сапігу Ф.Ф. та інших.

Нелегка ситуація склалася в Марганецьких плавнях. Під тиском противника загін «Марганець» у складі 145 осіб на чолі з Івановим М.І. змушений був перетнути лінію фронту в середині листопада 1943 р. Однак на базі Басанської, Червоногригорівської та Марганецької підпільних груп було сформовано новий партизанський загін на чолі з командиром Я.Охромковим та комісаром Я.Живицею (останній – кадровий командир Червоної Армії, учасник радянсько-фінської війни – прим. авт.).

За кілька тижнів загін вже нараховував близько 100 осіб. 20 грудня 1943 р. німецькі агенти виявили базу партизанського загону, в результаті чого партизани прийняли бій з карателями, серед яких було багато калмиків. Внаслідок несприятливих умов для боротьби, партизани змушені були відступити і 23 грудня 1943 р. перейти лінію фронту.

Протягом останнього року німецької окупації в м. Нікополі діяло дві групи агентурної розвідки штабу партизанського руху Південно-Західного фронту (з 20 жовтня 1943 р. – 3-го Українського).

У травні 1943 р. було закинуто розвідгрупу «Антон» у складі Анісімової А.В. та Попової Н.. У Нікополі їх розмістила в себе родина Самотєйкіних, яка мешкала по вул. Свердлова, 40. Розвідниці збирали відомості про дислокацію і пересування німецьких військ. Випадково їх впізнав агент німецької контррозвідки – колишній інструктор радянської розвідшколи. Анісімову та Попову було заарештовано і кинуто в концтабір, а члени родини Самотєйкіних зазнали переслідувань з боку німців.

У серпні 1943 р. в Нікополь прибула розвідгрупа у складі Романової К.Г., Мулявкіної Л. та Куличенко М. Маючи надійні документи, вони змогли поселитись на квартиру до родини Дернових, які згодом почали допомагати їм у небезпечній роботі. Куличенко влаштувався працювати на залізничну станцію, де збирав дані про пересування німецьких військ через Нікополь. Згодом до них приєднався зв’язківець з-за лінії фронту Потиленко О.

Протягом п’яти місяців діяли розвідники в окупованому місті, посилаючи десятки радіограм радянському командуванню з важливими даними про противника, а також викликали авіацію на бомбардування станції Нікополь, коли на ній скупчувалось багато німецьких ешелонів. За успішне виконання спеціального завдання розвідників було нагороджено орденами Бойового Червоного Прапора.

Маловідома сторінка: діяльність ОУН УПА на Нікопольщині

Маловідомою сторінкою в історії Нікопольського краю є діяльність Організації Українських Націоналістів у період його німецької окупації.

Восени 1941 р. в м. Нікополь прибули представники похідної групи ОУН Бандери на чолі з Уляною Тимченко, які особисто брали участь у створенні органів місцевого самоврядування і залучали до них місцевих жителів.

Осередок ОУН розгорнув приховану роботу з пропаганди ідеї відродження самостійної Української держави, створив легальну Нікопольську організацію «Просвіта», яка проводила виховну роботу з дітьми та підлітками з метою запобігання онімечування підростаючого покоління.

Спочатку німці не чіпали виявлених ними активістів ОУН, оскільки в перші дні війни її керівництво заявило про свій намір боротись проти комуністичної диктатури.

Проте отримавши дані, що українські націоналісти в підпільній пропагандистській роботі закликають населення до антинімецької боротьби, гітлерівці заборонили «Просвіту» і почали переслідувати оунівців. У.Тимченко було заарештовано та вислано в Німеччину.

Проте нелегальна діяльність ОУН продовжувалась: створювались підпільні осередки в Нікополі, Марганці, селах Нікопольського та Томаківського районів, розповсюджувались антифашистські листівки, роз’яснювались завдання національного руху.

Одним із районних провідників ОУН-Бандери в Нікополі був Вовк Ф.І., що працював до війни директором СШ № 9, а під час окупації – головним агрономом району і мав широкі зв’язки серед місцевих жителів. У Нікопольській підпільній окружній організації ОУН було на той час до 100 осіб.

Федір Вовк

Восени 1943 р. німецька таємна польова поліція розгромила головну конспіративну квартиру в Нікополі по вул. Шевченка, № 73. Однак керівнику ОУН «Тимішу» з іншими підпільниками вдалося втекти. Частина членів ОУН за наказом керівництва виїхала на захід під виглядом біженців. Іншу частину українських підпільників-націоналістів, що залишилась, у 1944-1945 рр. було викрито і репресовано органами НКВС.

Нікопольська операція

Після визволення 25 жовтня 1943 р. міст Дніпропетровська та Дніпродзержинська від німецьких окупантів Верховний Головнокомандувач Збройними Силами СРСР І.Сталін наступного дня наказав командуванню 3- го Українського фронту вийти на лінію Кривий Ріг – Апостолове – Нікополь до 31 жовтня 1943 р.

У цей час стратегічна ситуація на південному фланзі радянсько-німецького фронту розвивалась на користь Червоної Армії. З’єднання 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Малиновського Р.Я. наступали на Апостолове, Нікополь і Марганець, війська 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії Толбухіна Ф.І. нанесли тяжку поразку німецьким військам під Мелітополем і в Північній Таврії та вийшли до гирла Дніпра. Лише на південь від Нікополя німці зуміли утримати плацдарм довжиною до 120 км та шириною до 25-30 км, який обороняло 8 піхотних дивізій групи армій «Південь».

05 листопада 1943 р. Ставка Верховного Головнокомандування наказала командуванню 3-го та 4-го Українських фронтів розгромити Нікопольське угрупування німців та їх лівобережний плацдарм. Розгорнулись важкі кровопролитні бої. Зазнавши значних втрат, війська 4-го Українського фронту 28 листопада 1943 р. припинили наступ на німецькі позиції, розташовані за 30 км на південь від Нікополя.

Водночас частини 3-го Українського фронту, долаючи запеклий опір противника, повільно просувались на Апостоловському та Нікопольському напрямах. У кінці листопада 1943 р. 8-а гвардійська армія генерал-полковника Чуйкова В.І. вийшла на німецькі оборонні рубежі, що були за 50- 60 км на північ від Нікополя.

Командування Нікопольського угрупування німецьких військ пропонувало верховному командуванню вермахта відступити з Нікопольського плацдарму та Дніпровської дуги, а також з Криму. Гітлер відхилив цю пропозицію, бо розраховував зберегти родовища Криворізького залізорудного та Нікопольського марганцевого басейнів для військової промисловості Німеччини, а також із зовнішньополітичних причин. Втрата Нікопольського плацдарму означала крах надій на деблокаду Кримського угрупування німецько-румунських військ і падіння авторитету Третього рейху серед керівників Румунії та Болгарії.

Дійсно, німецька окупаційна адміністрація максимально використовувала рудні багатства Нікопольщини. З 1941 р. по кінець 1943 р. в Німеччину було вивезено 1782 тис. т марганцю, що задовольнило до 88% потреб її військової промисловості. На одній з нарад у штабі групи армій

«Південь», ще в березні 1943 р. Гітлер заявив командувачу генерал-фельдмаршалу Е. фон Манштейну: «… що стосується нікопольського марганцю, то його значення взагалі не можна оцінити. Втрата Нікополя (на Дніпрі, на південний захід від Запоріжжя) означала би кінець війни…»

Але цей важливий регіон був конче потрібний і економіці Радянського Союзу. А тому, незважаючи на недостатню забезпеченість танками, боєприпасами, перевтому бійців та командирів після боїв на Дніпрі, командування 3-го та 4-го Українського фронтів Червоної Армії мусило якнайшвидше виконувати накази Сталіна, що призводило до важких втрат. 05 грудня 1943 р. після жорстоких кровопролитних боїв частини 4-го гвардійського стрілецького корпусу 8-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта

Глазунова В.О. вступили на територію сучасного Нікопольського району і зайняли с. Менделєєвку.

Подальшому наступу перешкоджав опорний пункт німецької оборони – висота 167,3 або Нечаєва Могила. Оборона німецької піхоти підтримувалася щільним вогнем 8 артилерійських батарей противника, розташованих в районі сіл Красіндорф і Лукіївка. Після кількох атак бійці 170-го та 172-го гвардійських стрілецьких полків 57-ї гвардійської стрілецької дивізії прорвалися до підніжжя висоти. Однак в ніч на 06 грудня

1943 р. німецькі війська силами 30 танків при підтримці 20 бронетранспортерів з піхотою прорвали оборону 78-ї гвардійської стрілецької дивізії в районі с. Менделєєвка, зайшли в тил наступаючим радянським військам та оточили два гвардійські стрілецькі батальйони в районі кургану Нечаєва Могила.

Під час жорстокого бою ворог втратив 4 танки, 2 самохідні гармати, до 150 солдатів і офіцерів. Однак з оточення вирвалось кілька десятків радянських бійців, решта загинула і німецьке командування стабілізувало лінію фронту.

Наступний штурм Нечаєвої Могили 4-й гвардійський стрілецький корпус розпочав 19 грудня 1943 р. Одними з перших на курган увірвалась група бійців на чолі зі старшим лейтенантом Поцелуєвим І.М. Відбиваючи контратаки танків та піхоти противника, вони втратили більшість особового складу, проте протримались до підходу головних сил.

Протягом дня тривав запеклий бій, у результаті якого втрати ворога на дільниці 35-ї гвардійської стрілецької дивізії становили до 300 солдатів і офіцерів, а також 5 гармат та 7 кулеметів. Проте значні втрати були і серед особового складу дивізій 4-го гвардійського стрілецького корпусу. Згідно з наказом командування війська перейшли до оборони і почали закріплятись на нових рубежах.

Однак 21 грудня 1943 р. німецькі війська провели потужну контратаку силами 14 танків і двох батальйонів піхоти. Після запеклого бою вони прорвали оборону 57-ї гвардійської стрілецької дивізії, вийшли в тил оборонцям висоти і оточили її. Незважаючи на великі втрати, радянські гвардійці вирвались з оточення, проте курган Нечаєва Могила було знову залишено німцям.

Німецьке командування 29 грудня 1943 р. вирішило відвести частину своїх військ від правобережної частини м. Запоріжжя і закріпитися на рубежі Нечаєва Могила – Томаківка – Біленьке. Тим часом війська 8-ї гвардійської армії швидко просунулись уперед, частини 6-ї армії генерал-лейтенанта Шльоміна І.Т. почали переправлятися на правий берег Дніпра.

Сталін наказав посилити наступ і добитись вирішального успіху на Нікопольсько-Апостоловському напрямі. Але німецькі війська чинили запеклий опір і не мали наміру залишати свої позиції. Тому бої 29-31 грудня 1943 р. не призвели до значних наслідків, хоча після багатоденних бойових дій радянські війська зайняли с. Островку (с. Садовод).

03 січня 1944 р. Сталін наказує командуванню 3-го та 4-го Українських фронтів провести підготовку до нового наступу на 10-12 січня 1944 р.

У призначені дні знову загуркотіли важкі гармати і міномети. Під прикриттям вогневого валу в атаку пішли дивізії 8-ї гвардійської та 46-ї армій у районі с.Новомиколаївка (за 6 км на північ від с. Лошкарівка Нікопольського району), а на Нікопольському плацдармі – три армії 4-го Українського фронту – 28-а, 5-а ударна, 3-я гвардійська. Протягом кількох днів відбувалися кровопролитні бої. Радянські війська зуміли лише вклинитись в оборону німецьких військ на 6-7 км і зайняти с.Новомиколаївку, але прорвати оборону не змогли. Відсутність необхідної кількості танків не давали розвинути перші успіхи. Тому 17 січня 1944 р. бої тимчасово припинились.

3-й та 4-й Українські фронти поповнювались людьми, технікою, боєприпасами. Під Новомиколаївку було перекинуто із Північної Таврії 4-й гвардійський механізований корпус. На той час лінія фронту 8-ї гвардійської армії проходила по рубежу: с. Ново-Ковно – с. Межуївка – с. Головкове – с.Іванівка – с. Дружба; 6-ї Армії – с. Дружба – с. Охотниче – Могила Нечаєва – с. Миролюбівка – с. Сергіївка – с. Виводове – с. Біленьке.

Проти них займали оборону частини шести піхотних дивізій 17-го та 30-го армійських корпусів 6-ї німецької армії. На південь від Нікополя 3-й гвардійській армії 4- го Українського фронту протистояли німецькі 4-й та 29-й армійський корпуси, що були об’єднані в оперативну групу «Шернер».

Розгромити противника під Нікополем, Апостоловим, Кривим Рогом планувалось силами 3-го та 4-го Українських фронтів під час загального наступу в напрямі на Апостолове. Для цього було призначено 47 стрілецьких дивізій та 4 механізовані і танкові корпуси (705 тис. осіб, 238 танків, 7796 гармат і мінометів, 1333 літаки).

Загальна кількість німецьких військ 6-ї армії, які оборонялись на Нікопольсько-Криворізькому напрямах і на Нікопольському плацдармі складала 540 тис. солдат і офіцерів. Їх важке озброєння становили 324 танки, 2416 гармат і мінометів, 700 літаків. Польова оборона німців була споруджена в три лінії з опорними пунктами і численними вогневими позиціями.

30 січня 1944 р. дивізії 8-ї гвардійської армії розпочали розвідку боєм. Це дало можливість радянським військам виявити вогневу оборону противника на напрямі головного удару і краще підготуватися до наступу.

Вранці наступного дня, після 50-ти хвилинної артилерійської підготовки, у рішучий наступ перейшли частини 29-го та 4-го гвардійських стрілецьких корпусів. Ламаючи опір ворога, бійці 27-ї гвардійської стрілецької дивізії (ком. – генерал Глєбов В.С.) при підтримці 5-го окремого гвардійського важкого танкового полку (командир – підполковник Грецький П.П.) оволоділи населеним пунктом Бузулук та висотою 108,3, на якій було знищено опорний пункт оборони німецьких військ. Під час бою танковий полк втратив 20 танків, у тому числі 18 – підбитих або спалених, та 50 танкістів, яких було вбито або поранено.

За вміле керівництво полком підполковнику Грецькому П.П було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

74-а гвардійська стрілецька дивізія (командир – полковник Кузін А.Т.) у взаємодії з 11-ю окремою танковою бригадою (командир – полковник Філіпенко Д.О.) прорвались у с. Приют, однак внаслідок контратаки противника змушені були відступити.

Успішними виявилися дії частин 47-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир – Бобрук С.А.) та 57-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир – Шеменков А.Д.), які оволоділи опорним пунктом в с. Сорочино та висотою 100,8, вийшли на дорогу Лошкарівка–Сорочино. Під час прориву німецької оборони відзначився кулеметник гвардії сержант Горьков М.Ф. Під час наступу бійці 57-ї гвардійської стрілецької дивізії відбили контратаку 26 батальйону противника при підтримці танків та самохідних гармат.

Особливо відзначився при цьому командир роти 172-го гвардійського стрілецького полку 57-ї гвардійської стрілецької дивізії молодший лейтенант Шатохін І.Г., який особисто підбив дві ворожі самохідні гармати і на чолі свого підрозділу увірвався в населений пункт Натальївка.

Після запеклого нічного бою частини 57-ї гвардійської стрілецької дивізії у взаємодії з бійцями 88-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир – генерал-майор Панков Б.М.) оволоділи с. Лошкарівка. Зустрівши жорстокий опір противника під хутором Звєзда, командування 47-ї гвардійської стрілецької дивізії відмовилось від фронтальних атак, обхідним маневром обійшло позиції німецьких військ іоволоділо цим населеним пунктом у результаті рішучої атаки. Наслідком першого дня атак 8-ї гвардійської армії був прорив ворожої оборони на всій ділянці наступу на глибину до 4 км.

Вранці 01 лютого 1944 р. після 15-ти хвилинної артпідготовки наступ відновився з новою силою. У бій було введено додаткові сили. Особливо запекло оборонявся ворог під с. Приют. Кілька фронтальних атак успіху не мали. Село переходило з рук до рук. Новий командир 74-ї гвардійської стрілецької дивізії полковник Баканов Д.Є. прийняв рішення оточити опорний пункт німців. Незважаючи на сильний артилерійський та мінометний вогонь ворога, батальйони почали обходити позиції ворога.

О 7.00 ранку пролунав сигнал загальної атаки. Долаючи опір противника, гвардійці увірвались у село і після рукопашної сутички с. Приют було звільнено.

Частини 27-ї гвардійської стрілецької дивізії з боєм зайняли с. Красноє, а 35-ї гвардійської стрілецької дивізії – хутір Петровський, де було знищено до 100 німецьких солдатів і офіцерів. До кінця дня війська 8-ї гвардійської армії зайняли з боєм ще кілька населених пунктів, у тому числі дуже важливу в системі оборони противника ст. Павлопілля і розширили прорив до 14 км у глибину.

Частини німецьких 16-ї моторизованої, 123-ї та 46-ї піхотних дивізій зазнали важких втрат і були деморалізовані.

На командний пункт 8-ї гвардійської армії, розташований на Могилі Орловій, прибули командувач фронтом генерал армії Малиновський Р.Я. та представник Ставки ВГК маршал Радянського Союзу Василевський О.М. Ознайомившись з даними про дії гвардійців, Малиновський Р.Я. дав наказ про введення в бій 4-го гвардійського механізованого корпусу (нараховував 120 танків і самохідних гармат!) під командуванням генерал-лейтенанта Танасчишина Т.О.

Як зазначив у своїх спогадах Чуйков В.І., це і вирішило долю потужного угрупування гітлерівських військ, яке тривалий час утримувало позиції в районі Нікополя, які прикривали марганцеві рудні.

Наступного дня частини 8-ї гвардійської армії оволоділи 22 населеними пунктами, серед них: Марʼїн Дар, Семенівський, Христофорівка, Петрівка, хутір Зелений, хутір Головко, Войкове, Будьонівський. Наступ відбувався у важких умовах раннього потепління і бездоріжжя (у результаті розкисання ґрунту просування техніки та людей було вкрай важким).

Ворог запекло боронив свої позиції, кидаючи в бій спеціальні підрозділи за підтримки самохідних гармат. У бою за с. Шевченкове склалась критична ситуація, коли німці пішли в контратаку. Командир вогневого взводу артилерійської батареї 174-го гвардійського стрілецького підрозділу 57-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії старший сержант Ванічкін І.Д. відкрив вогонь по противнику і підбив дві штурмові гармати, чим врятував становище. Отримавши тяжке поранення, Ванічкін І.Д. залишався на бойовій позиції доти, доки не було відбито німецьку контратаку. За подвиги в бою гвардії старший сержант Ванічкін І.Д. був удостоєний звання Героя Радянського Союзу 13 вересня 1944 р.

Долаючи бездоріжжя і опір відступаючого ворога, просувались на південь танкові і механізовані бригади 4-го гвардійського мехкорпусу. Танки 36-ї гвардійської танкової бригади під командуванням майора Івлієва І.Д. з

десантом піхоти увірвались у с. Миронівку, де розгромили німецький батальйон. Ворог залишив на полі бою 530 солдатів і офіцерів вбитими і пораненими, 15 гармат, 430 автомашин з амуніцією та військовим спорядженням.

Переслідуючи деморалізованого противника, радянські танкісти в кінці дня досягли північної околиці с. Шолохового та с. Кам’янки.

Коли передові танки досягли перших будинків с. Шолохового, окремі групи противника чинили неорганізований опір і поспішно відступили. У результаті виходу радянських військ до с. Шолохова ворог потрапив під загрозу повного оточення під Нікополем та Марганцем. 02 лютого 1944 р.

Гітлер віддав наказ зруйнувати райони видобутку марганцю, вивезти всіх спеціалістів, а командуванню 6-ї армії – зайняти рубіж оборони по р. Кам’янка та р. Солоній.

Безперечно, успішні дії військ 8-ї гвардійської армії та 4-го гвардійського мехкорпусу 02 лютого 1944 р. стали вирішальними в боях за м. Нікополь.

На інших ділянках фронту також точились жорстокі бої. Протягом 30 січня – 02 лютого 1944 р. частини 6-ї армії вели наступ в районі с. Красіндорф – Сергіївка. Ворог неодноразово переходив у контратаки за підтримки танків, чим стримував просування радянських військ.

Активно діяли на Нікопольському плацдармі війська 4-го Українського фронту, що перейшли в наступ 31 січня 1944 р. Дивізії 28-ї, 5-ї ударної та 3-ї гвардійської армій у деяких місцях вклинились в оборону противника, який чинив шалений опір. Найбільшого успіху досягли в смузі наступу 5-ї ударної армії, де було введено в бій 2-й гвардійський механізований корпус, що налічував 30 танків і самохідних гармат. Німецьку оборону було прорвано вглиб на 10-11 км.

Особливо відзначилась 37-а гвардійська танкова бригада полковника Корбута П.Ю. Під час бою, в якому полковник Корбут П.Ю. брав участь особисто і був смертельно поранений, радянські танкісти знищили близько 300 німецьких солдатів і офіцерів, 18 танків і самоходних гармат, 47 гармат та мінометів.

Командування 8-ї гвардійської армії, отримавши повідомлення розвідки про те, що ворог розпочав відступ в західному та південнозахідному напрямках, почало нарощувати силу ударів на південь, щоб досягти Дніпра та оточити і знищити Нікопольське угрупування противника.

03 лютого 1944 р. в бій вступили сили трьох корпусів. З великими труднощами 57-а гвардійська стрілецька дивізія вибила гітлерівців з с. Олександрівка і рудного селища, а 4-й гвардійський мехкорпус намагався пробитись вздовж залізничного полотна Шолохово-Нікополь.

Противник контратакував гвардійців, його авіація бомбила тили армії. Протягом ночі та наступного дня, долаючи опір противника та вогонь його артилерії, частини 35-ї, 47-ї, 57-ї гвардійських стрілецьких дивізій увірвались у с.Перевізькі Хутори, з боєм зайняли села Богданівку і ОльгоІванівку, хутір Хмельницький, інші населені пункти.

Бої продовжувались і в районі сіл Олександрополь, Криничувате та селища Дружба.

Незважаючи на втрати, противник затримав просування радянських військ і не дав їм перехопити дорогу Нікополь – Грушівський Кут – Нововоронцовка. У його бойових порядках з’явились частини 111-ї піхотної та 3-ї гірськострілецької дивізій, перекинутих з Нікопольського плацдарму.

Отримавши 02 лютого 1944 р. повідомлення про те, що противник почав відступати в західному напрямку, командувач 6-ю армією Шльомін І.Т. наказав командирам 60-ї гвардійської, 244-ї, 203-ї, 333-ї стрілецьких дивізій організувати переслідування ворога і вести наступ у напрямку Нікополя.

Проте просування радянських військ стримувалось шаленим артилерійським вогнем противника, під прикриттям якого ворог послідовно відводив частини 125-ї та 294-ї піхотних дивізій на Марганець.

Особливо важкі бої відбувались у смузі наступу 60-ї гвардійської стрілецької дивізії в районі селища Дружба та Нечаєва Могила.

05 лютого 1944 р. війська 46-ї армії генерала Глаголєва В.В., що наступали праворуч від 8-ї гвардійської армії, добились значного успіху – штурмом оволоділи районним центром та залізничною станцією Апостолово та захопили великі трофеї. Того ж дня, повільно просуваючись уперед, частини 28-го гвардійського стрілецького корпусу 8-ї гвардійської армії оволоділи радгоспом «Брянський», селищем Чернишевський, хутором Бекентовка, селами Іванівка, Бекентовка №2, Кірово, Терноватка.

Набагато складнішим було становище в смузі наступу 4-го гвардійського стрілецького корпусу. Противник вводив у бій нові сили, контратакуючи гвардійців. Бійці 57-ї гв. стр. дивізії відбили дві контратаки піхоти і танків у районі Перевізьких Хуторів. 10 німецьких контратак біля залізничного мосту ст. Чортомлик відбили бійці молодшого лейтенанта Шатохіна І.Г. Під час бою командир роти замінив загиблого бійця біля кулемету і особисто вів вогонь по атакуючим гітлерівцям. До кінця дня в живих залишилось десять бійців, але позицію було утримано.

У тяжких умовах жорстокого опору просувались частини корпусу і зайняли села Олександрівку №1, Мар’їно, Катерино-Михайлівку, Ольгино, ПутилиноБогинівку. Після того як під с.Крутеньке великі сили гітлерівців пішли в контратаку, з’явилась загроза оточення передових підрозділів. На цьому напрямі діяла рота Героя Радянського Союзу гвардії лейтенанта М.Ф.Зонова.

Командир особисто повів гвардійців у контратаку. Потрапивши в зону кулеметного вогню, М.Ф.Зонов загинув, але ворог відступив. Ціною життя командир роти ліквідував загрозу оточення.

Переслідуючи відступаючого ворога, частини 6-ї армії повільно просувались вперед. Бійці 60-ї гвардійської стрілецької дивізії оволоділи селами Охотниче, Томаківське, Лебединське, Могила Нечаєва, Миролюбівка, Пахар, Червоний, хутір Орлов.

Розвиваючи наступ, бійці 203-ї стрілецької дивізії з боєм зайняли с. Борисівка, де захопили в полон 50 гітлерівців, а також взяли як трофеї 15 автомашин.

Полки 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій розгорнули бій за м. Марганець. Противник відводив свої частини під прикриттям сильного вогню. З 9.00 години ранку і до 16.00 німці вперто боронили с. Миколаївку.

Не витримавши атак радянських підрозділів, після запеклих вуличних боїв противник відійшов до хутора Максимівка, де після двогодинного бою був в основному знищений.

Залишаючи бойову техніку та автотранспорт, німецькі частини під прикриттям артилерійського вогню відступали перед полками 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій. Радянські підрозділи завдяки рішучим маневрам підійшли до Закам’янки і зав’язали вуличні бої.

За рудник «Максимівський» також йшли запеклі бої, які переходили в рукопашні сутички. І тільки надвечір поле бою залишилось за радянськими військами.

Також жорстокі бої тривали на правому фланзі 6-ї армії, де, долаючи опір противника, повільно просувались полки 60-ї гвардійської стрілецької дивізії, які зайняли села Ново-Українку та Новоіванівку. Під час бойових дій загинув Герой Радянського Союзу Мизо В.І.

Не менш масштабними були бої на Нікопольському плацдармі, де частини 3-ї гвардійської армії генерал-лейтенанта Лелюшенка Д.Д. переслідували відступаючі війська противника. Уже в ніч з 04 на 05 лютого 1944 р. бійці 32-го стрілецького корпусу генерала Жеребіна Д.І. атакували опорні пункти оборони ворога – села Водяне та Кам’янку. Їм на допомогу було перекинуто батальйони 5-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади підполковника Зав’ялова М.І. та 32-ї окремої гвардійської танкової бригади генерала Кисельова М.З.

Противник кинув у контратаку більше ніж 50 танків з піхотою (більшість з яких – «тигри») і відкрив шалений вогонь по наступаючим радянським військам. Однак це були останні дні перебування ворога на лівому березі Дніпра.

Зорієнтувавшись по ходу бою, що опір німців слабшає, командувач армії Лелюшенко Д.Д. дав наказ командиру 266-ї стрілецької дивізії полковнику Фоміченко С.М., а також Зав’ялову М.І. і Кисельову М.З. «на плечах» відступаючого противника прорватись до Дніпра і, захопивши наплавні засоби, форсувати ріку і звільнити Нікополь від німців.

Інші дивізії 3-ї гвардійської армії повинні були форсувати Дніпро в західному і східному напрямі від Нікополя.

Роль авіації у боях за Нікопольщину

Дії авіаторів 17-ї та 8-ї повітряних армій слід відзначити як окрему сторінку в боях за Нікопольщину і на Нікопольському плацдармі. У листопаді 1943 р. під час особливо інтенсивних боїв на лівому березі Дніпра авіація 8-ї повітряної армії надавала допомогу наземним військам і здійснила 9600 бойових вильотів, під час яких знищила більше 300 танків, 1400 автомашин, 32 70 батарей польової артилерії та мінометів противника. Незважаючи на досить несприятливі метеорологічні умови в грудні (усього 2 льотні дні і три ночі) частини та з’єднання армії здійснили 4270 бойових вильотів, провели 65 повітряних боїв та збили 63 літаки противника.

Особливо потужним був наступ з повітря 19-20 грудня 1943 р., коли 100 бомбардувальників, 510 штурмовиків, 540 винищувачів атакували противника на плацдармі. Було підбито і знищено 85 танків, подавлено вогонь 40 батарей польової та 47 батарей зенітної артилерії. Штурмовики і винищувачі часто діяли в зонах суцільного зенітного вогню, внаслідок чого несли значні втрати. Так, 25 грудня 1943 р. під час штурмовки об’єктів противника в районі Нікополя загинув Герой Радянського Союзу Тараканчиков М.І.

Під час обстрілу ворожого аеродрому групою винищувачів 43-го авіаполку під командуванням старшого лейтенанта Маковського С.І., літак лейтенанта Кузнєцова І.Г. було підбито. Льотчик вимушений був піти на посадку на німецькій території. Маковський прийняв рішення – прийти на допомогу: приземлитися і взяти на борт свого літака Кузнєцова, після чого здійснити злет. Лейтенант М.А.Андрющенко, прикриваючи вогнем місце посадки, не підпускав гітлерівців до літака Маковського. Після успішного зльоту старшого лейтенанта, Андрющенко М.А. супроводжував товариша на аеродром. За цей подвиг Маковський С.І. був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а Кузнєцов І.Г. та Андрющенко М.А. нагороджені орденами.

Подібний вчинок здійснив 12 грудня 1943 р. льотчик-винищувач 17-ї повітряної армії П.Т.Кальсін, який на літаку «Ла-5» вивіз з території противника за 40-50 км від лінії фронту гвардії старшого лейтенанта Баєвського Г.А., якого збив німецький «фокер».

У січні-лютому 1944 р., під час наступу війська 8-ї гвардійської та 6-ї армій підтримували 1-й та 9-й змішані авіакорпуси 17-ї повітряної армії. Незважаючи на несприятливі погодні умови, льотчики здійснювали бойові та штурмові удари по противнику і при цьому несли втрати.

02 лютого 1944 р. командир ескадрильї 237-го штурмового авіаполку 305-ї штурмової авіадивізії К.Шакурський виконував наказ по знищенню ешелону з боєприпасами на захід від Нікополя. Снаряд зенітної артилерії підбив літак, у результаті чого той спалахнув. Тоді Шакурський спрямував палаючий «Іл-2» на ешелон і ціною власного життя знищив його. Разом із ним загинув і стрілець Черняк Д.О.

03 лютого 1944 р. льотчик 951-го штурмового авіаполку молодший лейтенант Шурганов О.О. у районі с. Таганка Криворізького району спрямував підбитий літак у місце скупчення живої сили і техніки противника.

06 лютого 1944 р. командир ескадрильї 955-го штурмового авіаполку 305-ї штурмової авіадивізії капітан В.В.Яцина спрямував палаючий літак у ворожі траншеї. Разом з ним смертю хоробрих загинув стрілець Биков В.А.

У цей день особливо інтенсивно діяли авіатори. Ескадрилья капітана Н.Н.Дьяконова здійснила штурмовку колони автомашин противника, яка відходила з Нікополя по дорозі на захід. Незважаючи на сильний зенітний вогонь, за першим заходом 6 штурмовиків знищили до 30 автомашин.

Протягом дня група Дьяконова зробила ще 4 бойових нальоти на цю колону, затримавши її на 10 годин, що не дало можливості німцям відвезти техніку.

Одночасно на бомбардування понтонних переправ противника на південь від Нікополя і Довгалівки, а також дерев’яного мосту в районі с.Ушкалки вилетіли двадцять штурмовиків 5-ї гвардійської штурмової авіадивізії під прикриттям 16 винищувачів 288-ї винищувальної авіадивізії.

Завдяки потужному удару радянських льотчиків переправи противника було зруйновано.

Під час боїв на Нікопольському плацдармі з 01 по 08 лютого 1944 р. льотчики 8-ї повітряної армії здійснили 1647 бойових вильотів. Активно підтримували наземні війська штурмовики 1-ї гвардійської штурмової дивізії полковника Пруткова С.О. та 7-го штурмового авіакорпусу, винищувачі 6-ї гвардійської винищувальної авіадивізії та 3-го винищувального авіакорпусу генерал-лейтенанта Є.Я.Савицького.

06 лютого 1944 р. дві групи штурмовиків 1-ї гвардійської штурмової авіадивізії під командуванням лейтенанта Коломойця В.Ф. та лейтенанта Мінакова Д.П. подавили три зенітні батареї та зруйнували бомбовими ударами переправу противника у с.Велика Лепетиха. Обидві групи без втрат повернулися на свій аеродром. Унаслідок дій льотчиків організований відступ ворога було тимчасово порушено.

Визволення Нікополя

Німецьке командування продовжувало зосереджувати бойові групи в районі Перевізькі Хутори – Перевізька Балка і за підтримки танків і штурмових гармат вогнем і контратаками не давало військам 8-ї гвардійської армії пробитися до Дніпра. Водночас німці відводили головні сили 258-ї, 306-ї, 387-ї, 125-ї та 294-ї піхотних дивізій по дорозі Нікополь – Грушевський Кут.

07 лютого 1944 р. противник переправив з Кам’янки в Нікополь останні частини 3-ї гірсько-стрілецької, 302-ї та 17 піхотних дивізій та 50 танків, що відійшли також на захід, після чого підірвав мости через Дніпро. На полі бою залишилися сотні вбитих німецьких солдатів і офіцерів, багато знищеної техніки. Відтак до вечора східна частина Нікопольського плацдарму противника перестала існувати.

Під час бойових дій 30 січня – 07 лютого 1944 р. 3-я гвардійська армія втратила вбитими та пораненими тисячі бійців і командирів. Не чекаючи, поки закінчиться остаточне знищення окремих груп противника, генерал-лейтенант Лелюшенко Д.Д. наказав бійцям якнайшвидше підготуватися до останнього бою за Нікополь.

Того ж дня війська 6-ї армії вперто просувались на нікопольському напрямі. Після дводенних боїв бійці 244-ї стрілецької дивізії вибили німців з с.Дмитрівка, полки 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій зайняли с.Червоногригорівку, роз’їзд «Пиролюзит», підійшли до північної околиці Нікополя – с. Новопавлівка, де противник запекло оборонявся.

Суттєві перешкоди для радянських військ створював німецький артилерійський бронепотяг, який прикривав відхід своїх військ.

Тільки після третьої атаки 592-й стрілецький полк 203-ї стрілецької дивізії майора Лемби П.Т. прорвав оборону противника і оволодів висотою 54,2. Далі для полку відкривався тільки один напрям – на станцію Нікополь.

Інші підрозділи дивізії просувались на Нікополь вздовж шосе.

Також у напрямі залізничної станції діяли бійці 333-ї стрілецької дивізії. Розвідники проникли в розташування противника, вивчили обстановку і після повернення доповіли: головні сили ворога відійшли з міста, для прикриття свого відступу німці залишили невеликі групи; місто горить, особливо поблизу станції.

О 23.00 07 лютого 1944 р. раптовою атакою бійці 203-ї та 333-ї дивізії захопили станцію Нікополь. Німці не встигли замінувати та підірвати залізничне полотно та уцілілі будівлі. Було захоплено трофеї: 2 ешелони, 80 автомашин, знищено 36 гармат, 14 мінометів, 27 кулеметів, взято в полон 162 гітлерівця. У цьому бою загинули командир батальйону 203-ї стрілецької дивізії Печорський В.М. та командир взводу 1118-го стрілецького полку 333-ї стрілецької дивізії Перевозников А.Г., що було непоправною втратою для батальйону.

Оволодівши станцією Нікополь, бійці 203-ї та 333-ї стрілецьких дивізій зав’язали бій з відступаючим противником на вулицях міста. 08 лютого 1944 р. близько 2 год. 30 хв. вийшли на південну околицю міста. Назустріч їм через плавні просувались бійці 3-ї гвардійської армії.

Ввечері 07 лютого підрозділи 5-ї окремої гвардійської мотобригади почали просування через плавні. Кожний з батальйонів мав по 2-3 човни, 4-5 плотів. Першими йшли бійці 3-го батальйону гвардії майора Надєжкіна Г.М., завданням якого було захопити плацдарм на території Нікополя та прорватись до залізничної станції.

Другий батальйон, який знаходився праворуч від них повинен був форсувати Дніпро та захопити переправу в районі Довгалівки.

Перед 1-им батальйоном ставилося завдання вийти на правий берег у районі сіл Сулицьке, Лапинка.

Подолавши важкий шлях через залиті водою плавні, 3-й батальйон почав форсувати Дніпро безпосередньо навпроти міста. У першому човні, що дістав берега, були добровольці на чолі з гвардії сержантом Свєчкарьовим О.І., Мірошніченком І.І., Михайлюченком А.Є., старшим сержантом Хохловим К.М.

До місця висадки підбігло кілька німецьких солдат, намагаючись захопити гвардійців у полон. Однак десантники вогнем із автоматів знищили їх. Плацдарм в Нікополі було захоплено.

Інший плацдарм захопила група розвідників 5-ї окремої гвардійської мотобригади на чолі з гвардії старшим сержантом М.Мартиновим.

Незважаючи на обстріл, бійці допливли на човні до берега і знищили вогневу позицію противника.

За першими десантниками на нікопольський берег почали переправлятися інші підрозділи, а також командування бригади.

Артилерійські гармати ворога, що були розташовані на північ від Лапинки, відкрили вогонь по переправі. Але це не зупинило стрілецькі роти, які просувались вулицями міста. Переправу всіх сил бригади організував 322-й армійський інженерний батальйон майора Засімука.

Велику допомогу бійцям бригади надавали нікопольці, які на своїх човнах переправляли солдат та офіцерів, їх зброю та спорядження. Найбільше рейсів через Дніпро зробили В.Чорна, К.Горобець, Л.Дядик, В.Череп (кожна по 20 рейсів).

На правий берег висадилась і знищила вогневі позиції німців група бійців 266-ї стрілецької дивізії у складі Юсупова, Чудового, Пушина, Сокова, Куща, під командуванням старшого сержанта Шевельова, які зайняли плацдарм.

Відповідно до наказу командира батальйону 1008-го стрілецького полку капітана Красуцького Є.І., переправився весь батальйон, який почав просуватись вулицями міста. Водночас у Нікополі діяла ще одна група бійців 266-ї стрілецької дивізії, яка захопила в полон команду німецьких підривників.

Під час просування по Нікополю, група гвардії сержанта Свєчкарьова О.І. перехопила відступаючу групу німецьких солдат і вогнем впритул знищила її.

Розвідники 2-го батальйону встановили Червоний прапор над будинком Нікопольського виконкому ради депутатів трудящих.

Невдачею закінчилося форсування Дніпра і перехід через плавні батальйону 32-ї окремої гвардійської танкової бригади. Внаслідок сильного вогню противника батальйон зазнав суттєвих втрат, тому десант танкістів успіху не мав.

У нічному бою в Нікополі з’єдналися бойові підрозділи 6-ї армії 3-го Українського фронту та 3-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту. Під ранок бій відбувався на західній околиці міста, де відступаючі гітлерівці намагалися стримати просування радянських частин.

В цілому в боях під Нікополем німецькі війська втратили більше 15 тисяч солдатів та офіцерів убитими, пораненими та полоненими.

Війська Червоної Армії знищили або захопили в полон 77 танків і штурмових гармат, 900 артилерійських гармат, 840 мінометів, 4000 гвинтівок, тисячі автомашин та іншої бойової техніки.

08 лютого 1944 р. наказами №71 і №72 Верховного Головнокомандування військам 3-го та 4-го Українського фронту, які брали участь у боях за м. Нікополь та в ліквідації Нікопольського плацдарму, було оголошено подяку та на їх честь у Москві здійснено два салюти по 12 артилерійських залпів з 124 гармат: перший – о 20.00, другий – о 21.00.

08 лютого 1944 р. значного успіху досягла 39-а гвардійська стрілецька дивізія, яка після бойових дій зайняла районний центр с. Чкалово. Ворог втратив близько 800 солдатів і офіцерів, 18 гармат, 10 кулеметів, 200 автомашин, військовий склад.

У той же день частини 74-ї, 47-ї, 35-ї гвардійських стрілецьких дивізій, 15-ї гвардійської мехбригади відбивали запеклі контратаки противника, який кидав у бій відступаючі частини з Нікопольського плацдарму.

Окремі населені пункти, зокрема Перевізькі Хутори, переходили з рук до рук. Під час однієї із атак рота Шатохіна І. потайки підійшла до села, увірвалась на його вулиці та зав’язала рукопашний бій з німцями. Шатохін особисто знищив дев’ять солдатів і одного офіцера, однак був смертельно поранений.

Певний перелом наступив 09 лютого 1944 р., після того як частини 8-ї гв. армії з боєм зайняли с. Кисличувате, Січове, колонію Катеринівку, вели інтенсивний обстріл позицій противника.

З’єднання 6-ї армії, посилені частинами 3-ї гвардійської армії, яку було розформовано 09 лютого 1944 р., поступово, під сильним вогнем противника, просувались уперед. Ворог відступив із с. Олексіївка, Старозаводського, знищивши майже всю свою техніку.

Через Дніпровські плавні до старовинних українських сіл Покровське, Капулівка пробивалися бійці 243-ї стрілецької дивізії. Першим просувався 912-й стрілецький полк, проте увірватися в с. Покровське йому завадила глибока затока і річка. Тоді передові групи звернулися за допомогою до місцевого населення. Жінки і діди почали діставати з води затоплені ними човни. Через півгодини з’явилось більше двадцяти човнів з добровольцями перевізниками. А ще через деякий час пригнали з плавень і паром.

Переправившись на другий берег, полк раптовим ударом увірвався в село і зав’язав вуличний бій. Водночас за 912-м стрілецьким полком почали переправлятися інші підрозділи дивізії. Через дві години с. Покровське було очищено від німців, більше ніж 250 солдатів і офіцерів противника було взято в полон, а також як трофеї – залишене ворогом військове майно.

У той же день було зайнято і с. Капулівку.

Також жорстокий бій тривав на околиці с. Грушевий Кут, куди вдалося пробитися через плавні частині 59-ї гвардійської стрілецької дивізії. Німецьке командування розуміло, що черговий натиск гвардійців з півдня може призвести до оточення його військ, які відступали з Нікополя.

Гітлерівці відтіснили десантників до плавнів і прорвались до штабу 178-го гвардійського стрілецького полку.  Перший помічник начальника штабу полку гвардії капітан Бахірєв В.М. вдало організував оборону, в результаті якої контратаку противника було відбито. У цьому бою його було смертельно поранено.

Зранку 10 лютого 1944 р. відновилися бої за Перевізькі Хутори і станцію Чортомлик. Фронтальні атаки військ 6-ї армії було відбито вогнем противника і успіху не мали. Просування військ 8-ї гвардійської армії противник відбивав контратаками своїх батальйонів. Окремі населені пункти переходили з рук до рук. Лише вночі на 11 лютого 1944 р. дивізії 4-го гвардійського стрілецького корпусу зламали опір німців і до 9.00 години ранку зайняли з боєм Перевізькі Хутори, с. Перевізьку Балку і станцію Чортомлик,а також захопили 2 ешелони, 20 гармат, 1000 автомашин.

Німецькі підрозділи організовано залишили свої позиції і перейшли на лівій берег Базавлука, де підготували оборонний рубіж. Бої відкотились на захід.

Нікополь на завершальному етапі Другої світової війни

Для нікопольців наступила пора відбудови краю, пошматованого воєнним лихоліттям. У Нікополі було зруйновано близько 900 будинків, спалено цехи Трубного заводу та заводу ім. Леніна, інших підприємств, багато шкіл, установ тощо. Загальні матеріальні втрати становили близько одного мільярда карбованців.

Війна завдала величезних втрат господарствам Чкаловського (Нікопольського) району – зруйновано 19 шкіл, 106 колгоспних будинків, 518 селянських хат і приміщень.

Загальні збитки народному господарству району становили 944 млн. 929 тис. карбованців.

Значно було пошкоджено марганцеві рудники і шахтарські селища. Загальна кількість збитків, нанесених гітлерівцями м. Марганця, склала 158 млн. карбованців.

На Нікопольщину прибули оперативні групи партійних і радянських працівників, органів НКВС-НКДБ, які проводили організаційні заходи по відновленню роботи підприємств, установ тощо та контролю за ними і населенням міста.

В умовах військового часу нікопольці налагоджували свій побут, прибирали знищену та спалену військову техніку, ремонтували будинки, шляхи, залізничні станції, промислові підприємства.

Вже 19 лютого 1944 р. в 17 школах та педагогічній школі Нікополя розпочався навчальний рік, згодом відновили роботу індустріальний технікум, культурні та медичні заклади.

У місті протягом певного часу були розташовані медико-санітарні частини Червоної Армії. Над багатьма пораненими бійцями та командирами взяли шефство нікопольські школярі.

Загиблих в бою за Нікополь радянських бійців і командирів Червоної армії поховали у великих братських могилах по вул. К. Маркса.

Тривала напружена робота по відновленню 5 шахт рудника ім. С.Орджонікідзе та 4 шахт рудника ім. Ворошилова. Уже під кінець 1944 р. видобуток марганцю забезпечив потреби відновленої металургійної промисловості Наддніпрянщини та Донбасу.

Великою допомогою у відновленні господарства Нікопольщини були матеріальні ресурси, надіслані зі східних районів країни: МС, прокатне та шахтне устаткування, транспортні механізми.

Відновили свою роботу хлібозаводи, м’ясокомбінати.

Напередодні Нового 1945 р. цех холодного волочіння Трубного заводу випустив першу трубу!

Фронт вимагав людей. З моменту вступу військ Червоної Армії на Нікопольщину в лютому 1944 р. і до кінця війни військовий комісаріат мобілізував 6800 осіб.

Всього під час бойових дій на фронті загинуло, померло від ран і пропало безвісти 9321 мешканець м. Нікополя, м. Марганця, м. Орджонікідзе та Нікопольського району.

Раніше ми писали: Навіть перебуваючи в полоні, не втрачав стійкості духу: у Нікополі сьогодні провели в останню путь Захисника

Наш Телеграм

ДЖЕРЕЛО