У поминальній традиції українців є чимало звичаїв, які передаються з покоління в покоління без письмових джерел, пояснень чи офіційних церковних коментарів. Іноді вони мають глибоке символічне підґрунтя, а іноді — перетворюються на побутові заборони, які ніхто толком не може пояснити.
Одне з таких “мовчазних табу” — використання виделок під час поминального обіду. Багато хто досі вважає: виделка — це не просто столовий прибор, а щось недоречне на такому столі. Але чому саме? Чи справді це має якесь духовне чи релігійне підґрунтя? А чи ми маємо справу з типовим побутовим забобоном, який пустив коріння без реальних причин?
На ці запитання намагається відповісти не хтось із вулиці, а священник Української Православної Церкви — отець Володимир. Його позиція цілком конкретна, а аргументи — варті уваги.
“Не можна виделками” — а чому, власне
Отець Володимир зізнається: сам не раз чув ці слова — особливо від старших людей. Мовляв, за столом на поминках має бути тільки ложка, а виделка — ні в якому разі.
Мені теж казали: не можна виделками. Я питаю: чому? Поясніть. І тиша, — каже священник.
Це дуже схоже на типову українську ситуацію, коли хтось із поважного віку щось забороняє, не маючи на те чіткого пояснення. Просто “бо так треба”. А вже інші — молодші — бояться щось зробити не так, щоб “не наврочити”.
Чому ж тоді ложка — окей
Тут, як не дивно, логіка є. І вона не духовна, а банально практична. Ложкою, по суті, можна з’їсти все, що подають на поминках — і борщ, і кашу, і навіть відбивну (якщо сильно захотіти).
Це справді універсальний прибор. Можна сказати — золотий стандарт. Особливо коли врахувати, що в сільській місцевості або в ситуаціях, де людей багато, ложка — це ще й зручність для організаторів. Не треба морочитись: один прибор на все.
Але це зовсім не означає, що виделка не має права на існування. Просто вона виявилася не такою практичною в умовах традиційних обідів. І саме це, ймовірно, з часом переросло у твердження: “виделка — це щось не те”.
А може, справа у формі
Є ще одна версія, яку висувають прихильники забобонів: мовляв, виделка з її зубцями — це щось “агресивне”, колюче, непридатне для світлого спомину. Можливо, навіть символічно пов’язане з чимось негативним, типу зброї чи чогось “нечистого”.
Але тут уже більше домислів, ніж фактів. Бо, погодьтеся, тоді можна дійти до абсурду: “ні ножа”, “ні серветок червоного кольору”, “ні пустих тарілок на столі”… І врешті-решт — “ні дихати, бо баба сказала”, як іронізує отець Володимир.
Звідки ноги ростуть
У багатьох наших традиціях — не тільки поминальних — є такий момент: обрядовість часто розростається за рахунок припущень і неперевірених “так казали”. Те, що могло початися з побутової зручності чи локальної звички, перетворюється на ніби-то “закон”.
У радянський період, до речі, коли релігійна практика була обмежена, багато духовних знань передавалися на рівні побуту — через бабусь, сусідів, односельчан. Там же й домішувалися власні інтерпретації. Як результат — маємо суміш християнства, язичництва, практики виживання і трохи “аби нічого не сталося”.
Церква: традиції так, але без фанатизму
Священник не проти, коли люди дотримуються певних звичаїв — якщо це робиться з розумінням і повагою. Але коли звичка перетворюється на страх — це вже проблема.
Коли ви щось стверджуєте — поясніть. Аргументуйте. Інакше люди починають мучитися: чи не порушив я щось, чи не зробив шкоди душі померлого, — говорить отець Володимир.
І в цьому є глибокий сенс. Бо хіба суть поминок — не в споминах, молитвах, єднанні родини? А не в тому, яким саме прибором їсти вінегрет?
До речі, про страви
Ще один цікавий момент — не так про виделки, як загалом про поминальні обіди. Багато страв, які ми зараз подаємо — не мають жодного “священного” походження. Ті ж млинці, пиріжки, узвар — це скоріше культурна, аніж релігійна традиція.
Іноді на столах з’являються страви, які людина ніколи б не їла за життя. Але вони є — бо “так прийнято”. Хоча, як кажуть мудрі люди: “Поминають не стравами, а пам’яттю”.
Варто чесно визнати: жодна виделка чи ложка сама по собі не має сакрального значення. Головне — що у нас на думці, в серці і як ми вшановуємо пам’ять тих, кого вже немає. Якщо традиція допомагає вам відчути зв’язок із предками — це добре. Але якщо вона змушує боятися зробити зайвий рух — можливо, час подивитися на неї критичніше. Бо віра — це не про прибори. Це про сенси.