Боятися — це нормально. І дорослим, і дітям. Просто у нас, дорослих, страхи зазвичай сховані глибоко всередині, а от у дітей — вони на поверхні. Вони щирі, як на долоні: боюсь, і все тут. А ми що? Ми посміхаємось, махаємо рукою: “Та не вигадуй, усе нормально”. А воно ж не нормально для дитини.
Страх дитини — це, знаєте, як тінь: з дорослого боку — нічого особливого, а з дитячого — справжній монстр, який шепоче на вухо. І дуже часто ці страхи не з’являються на рівному місці — ми самі, хоч і несвідомо, їм у цьому допомагаємо.
Звідки беруться дитячі страхи
От уявіть ситуацію: малюк, ще в підгузку, грається у ванні — а потім, бац, наковтався води. Наступного разу, тільки скажи “купатися”, — і вже сльози. Чому? Бо переляк — серйозна штука. Або ще приклад — обпік пальчика об чайник. І вже не тільки чайник страшний, а й будь-яке гаряче — навіть какао.
А ще діти — це такі маленькі радарчики. Вони ловлять усе, що ми говоримо. Наприклад, ви сидите з друзями, обговорюєте новини, хтось каже: “Уявляєш, літак впав”. А дитина поруч, тихенько грається з лялькою — і все чує. А потім вночі не спить, бо боїться літати. І ви вже не згадаєте, коли та розмова була, а вона — ще як!
А як вам оце: “Не будеш їсти — забере тебе Баба Яга”? Або: “Ой, лікар зробить боляче!” Хоч здається, це просто слова, а в дитині вже сіється страх. Вони як насіння — проростають і дають гіркі плоди.
Та й надмірне піклування може зіграти не на користь. Мама бідкається, переживає за кожен чих дитини — і передає це хвилювання далі. Малюк, замість бачити світ веселим і барвистим, починає бачити небезпеку на кожному кроці. “Не бігай — впадеш!”, “Не лізь — обпечешся!”, “Не дихай — застудишся!” — звучить знайомо?
А ще, якщо вдома постійні сварки — тиша замінюється гучними словами. Для дитини це як буря серед ясного неба. Вона не може цього пояснити, але відчуває: щось не так. Страх росте, як снігова куля.
Які страхи характерні для різного віку
- До року — найбільший жах — зникнення мами. Ще страшно, коли хтось новий бере на руки або гучно щось гримить.
- 2–3 роки — бояться тварин, висоти, машин. А ще — покарання. Бо ж малюк вже розуміє: зробив шкоду — буде “ай-ай-ай”.
- 4–5 років — темрява, самостійне засинання, страшні вигадані істоти. Тут вже починає працювати фантазія на повну.
- 6–7 років — страх смерті, жахіття з мультиків, страх залишитися без мами або тата. І темрява досі тримає позиції.
- 8–10 років — з’являються страхи шкільного типу: запізнення, погана оцінка, злий учитель. Так, це вже серйозно.
- 11–16 років — страх бути не таким, як усі. Страх не сподобатися, не знайти своє місце. І ще катастрофи, хвороби, війна — усе, про що дорослі говорять по телевізору чи в розмовах.
Чому важливо говорити про страхи з дитиною
Бо якщо дитина довірилась і розповіла, чого боїться — це не просто балачка. Це знак: вона вам довіряє. А от якщо ви їй у відповідь скажете: “Та дурниці, не вигадуй!” — двері закриються. І потім не дивуйтеся, що вона більше нічого не розкаже. Ділитиметься з друзями, з ким завгодно — тільки не з вами.
Сядьте, поговоріть. Навіть якщо страх звучить абсурдно — типу “мене з’їсть крокодил, якщо я не заховаю ноги під ковдру” — не смійтеся. Краще разом подумайте, чому цей страх з’явився. І покажіть, що ви поруч, завжди, навіть якщо крокодили таки з’являться. Ну раптом.
Що робити, щоб дитина менше боялася
- Не лякайте її нарочно. Забудьте про бабаїв, поліціянтів, уколи “за погану поведінку” й усю ту нісенітницю. Страхи від того не зникають, а тільки ростуть.
- Будьте уважні. Говоріть з дитиною. Слухайте, не перебивайте, не крутіть очима. Просто слухайте. І приймайте її серйозно, навіть якщо вона боїться… павука розміром з ґудзик.
- Не будьте тираном. Дитина не повинна боятись мами чи тата. Бо тоді вона взагалі не знатиме, куди бігти зі своїми тривогами.
- Дозвольте їй бути дитиною. Бігати, галасувати, ліпити щось з пластиліну на килимі — усе це не шкода, а терапія. Діти так знімають напругу. І якщо вона побігала, накричалась і набавилась — менше шансів, що вночі їй насниться монстр.
Дитячий страх — це не вигадка. Це сигнал. Як лампочка на панелі авто: щось не так. І якщо ми просто її вимикаємо — проблема не зникає. Треба заглянути під капот. Побути поряд. Слухати. Не сміятись. Не знецінювати. Бо ми для них — як ліхтарики у темряві. І якщо наш світить — навіть найстрашніший монстр під ліжком здасться просто пилом.