Ми всі часом не витримуємо — нерви, втому, клопоти. І так хочеться, щоб усе йшло по плану, а діти — слухалися без зайвих слів. Але є моменти, коли наші зауваження — навіть сказані без злого умислу — можуть залишити в душі дитини осад. Ніби щось втрачається: легкість, відкритість, довіра. І замість того, щоб сформувати характер, ми ризикуємо приглушити щось дуже важливе — внутрішню опору, яка ще тільки-но росте.
Це не перебільшення. Певні репліки, жести чи критика можуть повільно, але впевнено ламати в дитині щось дуже важливе. Особистість.
Не рубайте ініціативу на корені: коли дитина хоче допомогти
Буває ж таке: дитина з добрим наміром лізе до кухні — і от уже борошно всюди, тарілки не миються, а розбиваються. Рука так і тягнеться схопити ганчірку — і крикнути щось у дусі “ти все зіпсував!”. Але стоп.
Важливо не результат, а намір. Якщо дитина хоче долучитись, проявляє ініціативу — це чудово. Це означає, що їй цікаво, вона не боїться спробувати. Так, іноді доведеться перемити підлогу — але що важливіше: чистота чи довіра?
Помилився — і що далі
Помилка — це не катастрофа. Це частина навчання. Якщо кожна невдача супроводжується лайкою чи криком, то дитина почне боятись діяти взагалі. Навіщо щось робити, якщо потім буде скандал?
Замість: “Ну скільки можна!” — краще: “Так, не вийшло цього разу. Але це нормально. Наступного разу буде краще”. Вона має знати: ви поруч не тільки у перемогах, а й у поразках.
Емоції — не злочин
Сльози, образа, гнів — це не маніпуляція, не істерика “на зло”. Це — спосіб сказати, що щось болить, не зрозуміло або страшно. Ми самі іноді не можемо справитись зі своїми почуттями. То як дитина має це зробити без підтримки?
Не варто кричати “не реви!” чи “ти що, псих?!”. Краще спитати: “Ти засмутився? Що сталося?” — і просто побути поруч. Для неї це буде як якір у штормі.
Запитання, запитання, і ще раз… запитання
Так, іноді дитячі “чому” сиплються, як з кулемета. Чому небо синє, чому кішка не літає, чому світлофор блимає… Може здаватися, що це нескінченно. Але правда в іншому — це її спосіб пізнавати світ. Формувати своє уявлення про нього.
Якщо постійно відмахуватись — “відчепись”, “не до тебе” — дитина перестане питати. І, що гірше, перестане довіряти вам як джерелу знань. Вже краще іноді сказати чесно: “Не знаю, давай пошукаємо разом”.
Надмірна активність — це не погана поведінка
Бігати, стрибати, шуміти, лазити, лізти, розбирати, збирати — це все природна потреба для дитини. Це не “гіпер”, не “непосидючий”, не “неслухняний”. Це нормальний малюк, який пізнає світ.
Якщо ми весь час тільки стримуємо й обмежуємо — “сядь тихо”, “не бігай”, “не лізь”, — ми не виховуємо слухняність. Ми приглушуємо енергію, цікавість і смак до життя. Згодом така дитина може просто… згаснути.
Дитина — як молода яблунька. Якщо її постійно крити — вона не дасть плоду, або той буде гіркий. Наші слова — це дощ або град, ніжне листя або різкий вітер. Варто добре подумати, перш ніж щось сказати. Бо навіть після вибачення — слід у серці лишається.